ВІЙНА – НЕ ВІЙНА?

Сьогодні Верховна Рада прийняла Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» (відомий як законопроект № 7163 «Про реінтеграцію Донбасу»).

Нагадаємо, що він був внесений Президентом України як невідкладний 04 жовтня минулого року, і вже 06 жовтня 2017 року, незважаючи на палкі дискусії, блокування трибуни, димові шашки й відкрите протистояння з боку певних політичних сил, був прийнятий у першому читанні під низкою «умов»:  виключення з тексту законопроекту посилання на Мінські домовленості, зазначення у тексті положень про Автономну Республіку Крим, про визнання Російської Федерації країною агресором, зазначення конкретної дати початку військової агресії тощо (окремі з них були виконанні негайно, інші ж мали бути враховані при підготовці законопроекту до другого читання).

Законопроект до другого читання був підготовлений вже станом на 19 грудня 2017 року й міг бути розглянутим на останньому пленарному тижні грудня, проте, за офіційною версією, був відкладений у зв’язку із здійсненням перемовин щодо обміну заручниками. Напевно, саме тому перший пленарний тиждень парламенту у цьому році й розпочався розглядом Законопроекту № 7163 у другому читанні.

Хоча текст Законопроекту № 7163, підготовлений до другого читання, й зазнав значних змін, можна стверджувати, що його сутність і якість підготовки не влаштовувала жодну політичну силу.

Про це свідчить той факт, що всього до другого читання законопроекту представниками різних політичних сил було підготовлено 673 поправки, з яких 214 поправок, що були розглянуті безпосередньо у сесійній залі протягом трьох днів поспіль (предмет окремого аналізу).

Аналіз тексту законопроекту, що був підготовлений до другого читання, дозволяє зазначити про те, що суттєво змінилася його концепція порівняно з тією, що була внесена Президентом України і прийнята Верховною Радою України за основу.

Суть й риторика Законопроекту, звісно, мала усі шанси змінитися протягом триденного слухання його парламентом у другому читанні. Багато залежало від того, які правки будуть прийняті.

Проте, резюме триденної роботи парламенту є таким: Законопроект № 7163 прийнято в цілому в редакції, підготовленій до другого читання, з урахуванням лише однієї (!) з 673 внесених поправок.

Що ж на підсумку?

Чи насправді Закон, у тій його редакції, яка була прийнята сьогодні, це те, чого Україна мала очікувати чотири роки, щодня втрачаючи своїх громадян?

Закон, настільки очікуваний в українському суспільстві, по суті виявився зайвим. Адже сенсу у ньому немає через таке:

Російську Федерацію ще на початку 2014 року було визнано агресором, як Україною, так і міжнародними організаціями. Так, достатньо згадати Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»; постанови Верховної Ради України «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором» від 27 січня  2015 року №129-VIII та «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року №337-VIII; Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй «Про територіальну цілісність України» № 68/262 від 27 березня 2014 року та «Стан справ у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (Україна)» №71/205 від 19 грудня 2016 року тощо.

Окрім того, низкою міжнародних організацій у правовій площині було констатовано, що протиправні дії Російської Федерації на Донбасі цілковито підпадають під визначення агресії відповідно до пунктів а), b), c), d), e) і g) статті 3 додатка до резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» (3314(XXIX)) від 14 грудня 1974 року.

Цілком очевидно, що воєнний конфлікт, який має місце на Донбасі, за даними, зокрема, міжнародних організацій, триває через підтримку незаконних збройних формувань з боку Російської Федерації.

Ми здивовані тим, що влада не використовує чинне законодавство України для вирішення ситуації на Донбасі.

Міжнародні акти, ратифіковані Україною, Конституція України, Закон України «Про оборону», Воєнна доктрина України (у редакції 2015 року) надають всі правові та практичні механізми та можливості вирішення ситуації на Донбасі шляхом виконання їх положень.

Так, відповідно до пункту 9 Воєнної доктрини України (в редакції 2015 року) актуальними воєнними загрозами для України є:

– збройна агресія і порушення територіальної цілісності України (тимчасова окупація Російською Федерацією Автономної Республіки Крим, міста Севастополя та військова агресія Російської Федерації в окремих районах Донецької і Луганської областей);

– мілітаризація Російською Федерацією тимчасово окупованої території шляхом формування нових військових з’єднань і частин, а також постачання бойовиків, військової техніки та засобів матеріально-технічного забезпечення;

– нарощування Російською Федерацією поблизу державного кордону України угруповання військ з потужним ударно-наступальним потенціалом, створення нових, розширення і модернізація наявних баз, об’єктів військової інфраструктури;

– активізація спеціальними службами Російської Федерації розвідувально-підривної діяльності в Україні з метою дестабілізації внутрішньої соціально-політичної обстановки в Україні, а також з метою підтримки не передбачених законом збройних формувань у східних регіонах України і створення умов для розширення масштабів збройної агресії;

– діяльність на території України не передбачених законом збройних формувань, спрямована на дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної ситуації в Україні, залякування населення, позбавлення його волі до опору, порушення функціонування органів державної влади, місцевого самоврядування, важливих об’єктів промисловості та інфраструктури;

територіальні претензії Російської Федерації до України і посягання на її суверенітет та територіальну цілісність.

Алгоритм дій органів державної влади та органи військового управління для відсічі збройній агресії проти України визначений статтею 4 Закону України «Про оборону України», яка передбачає рішення Президента України про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подання ним Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також внесення до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.

І це за всіма ознаками конфлікту ще з 2014 року було природним.

Натомість, прийнятий сьогодні Закон фактично створює умови для уникнення Президентом як Верховним Головнокомандувачем Збройними Силами України, а також низкою інших органів, відповідальності за невиконання покладених на них Конституцією та Законом України «Про оборону України» повноважень.

Створюючи низку нових квазівійськових органів з непередбачуваними функціями (як то Об’єднаний оперативний штаб, Командувач об’єднаних сил), Верховна Рада покладає на них завдання та відповідальність з розв’язання конфлікту на Донбасі із застосуванням зброї.

Отже в черговий раз стикаємося з імітацією Верховною Радою законодавчого процесу і, на підсумку, – із Законом, який навряд чи досягне цілей, заради яких його було ухвалено.

Без коментарiв

Додати свiй коментар